УПА народжувалася в муках, загартовувалася в боях

І воювала на своїй землі за волю свого народу!

Після Першої світової війни Україна так само залишилася поневоленою, як і до неї: її ганебно розділили у Версалі між пролетарською Росією, панською Польщею, Румунією, Угорщиною та Чехословаччиною. А тому Другу світову війну, яка аж ніяк не забарилася (що передбачав Ллойд Джордж), українці сприйняли знову як шанс здобути свою державу.

І у тому трагічному протистоянні вони ще раз довели, що свою землю, мову, традиції й ідеї готові відстоювати зі зброєю в руках, створивши унікальне у світовій історії явище – армію без держави. Український народ показав ворогам, що здатний боротися за власну долю власними силами, демонструючи незламну волю до самостійності. Але, на жаль, на боротьбу цього разу з об’єктивних причин піднялася лише одна частина України. Але і та не одностайно…

Ким стали українці на своїй споконвічній землі?

Життя українців у Польщі не порівняти з життям у більшовицькій Росії – як-не-як Річ Посполита розбудовувала європейську модель держави, а не азіатський тоталітарний режим. Умови для проживання тутешніх українців були кращими (хоча не такими, як у Чехословаччині, де діяв єдиний у слов’янському світі парламент, який вирішував справи більшістю голосів), принаймні, при усіх тих утисках і приниженнях, тут не морили людей голодом і ешелонами у ГУЛАГи не вивозили. А про такі організації як «Просвіта», «Пласт», «Сокіл», «Січ» в соціалістичній Україні, боронь Боже, було подумати во віки вічні, незалежно цар там чи  генсек. Піонерія, комсомол, партія Ілліча (тепер ФСБ) розбудовували «мощь и силу советского народа».

Польське панство, менше хво-ріючи на «могущество», надто переймалося своєю культурною значимістю, котру прагнуло насадити і на «креси всходні», вимагаючи повної заборони усього українського.

Українська громада страждала від малоземелля, але  польський уряд масово переселяв сюди так званих «осадніков» із числа польських вояків, надаючи їм тут земельні ділянки площею від 10 до 50 гектарів (переселилося 300 тисяч). Українцям не вільно було обіймати державні посади, служити в поліції. Не дозволили відкрити і свій університет у Львові, більше того, ліквідували українознавчі кафедри, які існували за австрійських часів. Дискримінація українського народу на своїй споконвічній землі, що не рік, то посилювалася. А політика волинського воєводи Юзевського призвела до того, що у 1928 році було ліквідовано 318 осередків «Просвіти», при цьому залишилось усього чотири(!) українські школи (в той час росіяни Волині мали – 5, чехи – 13, євреї – 57, німці – 66 своїх шкіл). Пацифікація (умиротворення), коли поліція проводила арешти, била і навіть убивала селян, громила українські установи, крамниці, кооперативи, розбивала друкарні, нищила книжки й газети, вразила і європейський світ. Але що може Європа – посварити пальцем і сказати, що так не гарно. Як у такому середовищі може почуватися людина, якщо вона не почувається рабом? Протестувати й брати у руки зброю. Як це, до речі, у ХІХ столітті робив національний герой Польщі Костюшко, виступаючи проти поневолення російським царизмом. Українські націоналісти на заході, для яких націоналізм рівнозначний патріотизму, теж взяли в руки зброю (спеціально процитую відомого російського професора-філолога Ожегова, який пояснює націоналізм так: у залежних країнах народний рух за свою національну незалежність, а патріотизм – відданість і любов до своєї батьківщини, до свого народу).

В радянській Україні лише пошепки могли говорити про національні ідеї ті, хто чудом вцілів у тій імперській м’ясорубці, яка перемелювала українську націю на «совєтский народ». Пишучи листа до пролетарського письменника Горького, Ленін назвав інтелігенцію не «мізками нації, а гівном» і, певно, тому винищив її першою. Далі взялися за наших селян – «рассадник национализма». Виморивши їх голодом, обсадили східні землі своїми «трудягами», які дуже гарно рифмували «мы не пашем, не сеем, не строим, мы гордимся общественным строем». Догордилися до того, що коли їхні сини чекісти-визволителі дісталися до західної України, то вони їх у листах слізно благали вислати сала і харчів, бо «сказывают, что там у западной всево етава достаточно». Тому тут почало навіть зникати таке поняття як народ, а витворювалися «трудящієся маси», яким найперше треба було дбати не про ідеї, а про те, як вижити. Без права на приватну власність, люди думали, як роздобути хліба, кусок ситцю, куток над головою, зрештою місце у черзі. Аби лише вижити, треба було виплекати у собі свідомість, що характеризується двома словами «всьо равно». Не дивно, коли Улас Самчук після 14-річного перебування у Європі в 1942 році потрапив до Кременчука, то його вигляд йому нагадав старого задрипаного п’яницю, а про Харків сказав, що тут України не знайдеш і вдень зі свічкою, це «пролетар без роду і племені». Як тільки розпочалася війна, усіх чоловіків звідси було мобілізовано в лави радянської армії.

Отож, коли у 1939 році західні землі ці людоїди окупували теж (після втаємниченого пакту Молотова-Ріббеннтропа, який по-новому поділив світ), і зарекомендували себе печерними дикунами, репресувавши за півроку 10 відсотків населення, не було сумніву, що без зброї вже аж ніяк не обійтися. В історії Англії був випадок, коли військове керівництво оголосило конкурс на кращий патріотичний лозунг, переміг цей: «Я готовий вбити найбільших ворогів Англії!» Скажіть, ким були для нас північні і західні поневолювачі? І ким були і є українці: рабами чи народом, нехай поневоленим? Якщо народом, то йому насамперед притаманний патріотизм…

Розкол ОУН

Ще у серпні 1920 року, коли продовжувалася визвольна війна, колишні офіцери армії ЗУНР створили Українську Військову Орга-нізацію (УВО), яку очолив Євген Коновалець, а через дев’ять років він став керівником Організації Українських Націоналістів (ОУН). Мета останньої – відновлення Української Самостійної Соборної Держави на всіх українських етнографічних землях. Відтоді ідеї незалежності й самостійності починають набирати розмаху й призводять до актів насильства, вчинених проти поборників пацифікації. Національний рух у Польщі налякав Москву більше, ніж саму Варшаву – і у Кремлі вирішили «прибрати» ідеолога українських націоналістів, щоб таким чином розколоти організацію. Чекіст Павло Судоплатов, якому було доручено це зробити, написав у своїй книзі, що їхньою ціллю було «обезглавить движение украинского фашизма накануне войны и заставить этих бандитов уничтожать друг друга в борьбе за власть». 1938 року він знищив Коновальця (цього року відзначали його 100-річчя) у Роттердамі (у коробці з цукерками, які подарував йому, був вибуховий пристрій). Для ОУН цей терористичний акт мав драматичні наслідки – організація зазнала розколу (через 60 років подібна ситуація повториться і з Рухом, коли «приберуть» Чорновола). Боротьба за владу справді мала місце, але найбільш конфліктним виявилося різне бачення стосовно української співпраці з німцями. До єдиного рішення не прийшли, і ОУН розділилася, сучасною мовою, на дві «фракції»: ОУН(м) – «мельниківці» на чолі з Андрієм Мельником і ОУН(б) – «бандерівці». Степан Бандера очолював Провід революційників, пізніше – самостійників.

Уся Європа розуміла неминучість нової війни. Оунівці логічно розцінили це як шанс для України повернути собі державність, а тому у Німеччині бачили союзника проти несправедливого політичного розкладу на світовій карті після Першої світової війни, де не знайшлося місця для держави багатомільйонного українського народу. Адже співпраця з німцями розпочалася ще до приходу Гітлера, і Німеччина виділялася європейською цивілізованістю. Тим більше, коли з окупованої совєтами України надходила інформація про жахливий голодомор, у це навіть в Польщі важко було повірити.

Хоча цей матеріал присвячений УПА, проте не можна обійти героїчних сторінок Закарпатського краю, який найперше піднявся на боротьбу за своє визволення, створивши там у 1938 році Карпатську Січ. Згодом у Хусті проголосили Карпатську Україну, президентом якої було обрано Августина Волошина. Та проіснувала ця держава дуже мало – її Гітлер віддав мадярам. І в березні 1939 року, після розгрому Карпатської Січі (тут воював і Роман Шухевич) під час битви на Червоному полі, Карпатська Україна припинила існування. Як згадує очевидець того бою: «…Ми тоді ненадовго піднялися на повний ріст. Головне, що ми впали на свою землю, очима до свого неба. І нікуди й ніколи ми звідси не рушимо. Бо лежимо тут не кістьми, а серцем, бо ліпше своє лико, ніж чужий ремінь». Вже тоді далекоглядні політики зрозуміли, що довірятися Гітлеру не можна.

УПА «Поліська Січ» – перша українська армія

Чомусь так сталося, що повстанський рух традиційно пов’язаний лише з іменем Степана Бандери, і загально прийнято вважати заснування УПА у жовтні 1942 року, проте повстанці з’явилися значно раніше. Найпершим засновником УПА на Волині був отаман Тарас Бульба-Боровець, родом із села Бистричі на Костопільщині (тепер Березнівський район). Він ніколи не входив до ОУН, але патріотом був не меншим від оунівців, наголошуючи, що «ми воюємо на своїй землі і за свою землю». Великою ненавистю до більшовиків Тарас Боровець, певно, проник ще тоді, коли нелегально перетинав кордон на Велику Україну, аби пересвідчитися, чи справді там голод. Після побаченого, написав п’ятитомник «Людоїди».

В серпні 1940 року він перейшов радянсько-німецький кордон біля Володави і, діставшись По-лісся, почав готуватися до наближення війни. Тоді Боровець заявив, що вступає у боротьбу від імені уряду в екзилі Української Народної Республіки, під освяченими кров’ю прапорами петлюрівського руху. У червні 1941 року створив УПА «Поліська Січ», яка дислокувалася на Волині, Рівненщині, Житомирщині. У місті Олевську бульбаші, як їх називали, утворили так звану республіку, де була незалежна від німецької влади українська адміністрація. Припинила своє легальне існування перша національна армія часів Другої світової війни УПА «Поліська Січ» 16 листопада 1941 року, ставши просто УПА, яка перейшла у підпілля. Німці відмовилися допомагати зброєю і фактично змусили ліквідувати цю армію. Після зустрічі з Президентом УНР в екзилі Лівицьким ця армія перейшла на Рівненщину. Бульбаші як УПА вели боротьбу з ворогом до липня 1943 року, а відтоді перейменувалися в Українську Народну Революційну Армію. Чому?

Коли почали формуватися збройні загони бандерівців, то між ними і бульбашами виникли непорозуміння, головною причиною яких було питання про політичний центр керування повстанською армією. Бульба-Боровець вважав, що армія має підпорядковуватися українському уряду за кордоном, а бандерівці стояли на тому, що керувати має Провід ОУН. За такі погляди Боровець дуже поплатився. За наказом Миколи Лебедя, заступника Бандери і керівника ОУН в Україні, було знищено чимало відомих повстанців-бульбашів, навіть дружину самого отамана. Більше того, Лебідь дав наказ знищити і його. Отож, щоб відійти від УПА (бандерівського), Боровець перейменував свою армію. На превеликий жаль, розпочалася ще й міжусобна війна між українцями.

Побачивши, що німці війну програють (до них він тут був найбільш лояльним), у листопаді 1943 року Бульба-Боровець наважився їхати на переговори до Берліна, сподіваючись на допомогу. Окрім матеріальної підтримки для боротьби з комуністами, просив ще звільнити Степана Бандеру з концтабору, надіючись, що його присутність зупинить необдумані дії Миколи Лебедя. Та ця затія закінчилася тим, що Тарас Бульба-Боровець «досиджував» війну в концтаборі Саксенгаузен у камері №77, поруч з Бандерою, – той сидів у камері №73. А в березні 1944 року сюди доправлять ще й полковника Андрія Мельника…

В останньому своєму зверненні до повстанців-бандерівців Тарас Бульба-Боровець наголосив: „Українську державу зможемо збудувати лише тоді, коли об’єднаємо під одним прапором боротьби за незалежність весь народ, кожну гвинтівку, кожного українця без огляду на його політичні переконання… І тому ми дуже тішилися б, коли б сьогодні наш товариш по революційній боротьбі Степан Бандера був на волі і мав вплив на роботу Вашої організації. Ми глибоко переконані, що цей революціонер після гіркого досвіду з „тотальною диктатурою” 1941 року, що позначилася смертю таких людей, як полковник Сціборський, сьогодні поставив би роботу Вашої організації на правдивий шлях, на шлях всенародної консолідації і будови муру єдиного революційного фронту. Але, на жаль, Степана Бандери серед Вас нема, тому деяка частина української революційної енергії спрямовується на хибний шлях”.

Тарас Бульба-Боровець (помер у 1981 році в Нью-Йорку) автор відомої книги «Армія без держави» був переконаний, що ніяка боротьба не є даремною, і якщо «не обіцяє нам сьогодні перемоги, але вона потрібна для того, щоб показати всьому світові, що українці не визнають накиненої їм комуно-московської окупації, що ця боротьба рано чи пізно з Божою допомогою увінчається Рідним Українським Урядом в Золотоверхому Києві».

Ольга ЖАРЧИНСЬКА

 

читати продовдення статті

• Нравится
•