Солдатка

Пенсіонери
Пенсіонери

Пенсіонери

— Манько, Манько, дивись, гонде-о йдуть, — штурхнула під бік сухеньку й жваву свою сусідку повновида баба, зав’язана білою хустиною під бороду. Губи скривила іронічна посмішка. Зневага передалася й лукавим сірим очам. Метка сусідка швидко підхопила, та й собі, як гриба у лісі:

— Свят, свят, свят. Ну, та Голька-солдатка вже зовсім здуріла! Отако серед ясного дня взятися за руки, як малі діти, і йти селом. Хай вже він мужик, але ти, бабо, май розум, встидотниця, та й годі. Уже ж під шістдесят літ. Прісько, а їй-бо, що світ перевернувся.

Перехожі порівнялися з лавою, на якій сиділи баби, поважно привіталися і пішли далі. До сусідок долинув уривок розмови.

— Ти хоч встигла поснідати, як бігла на автобус? — спитав він.

— Авжеж, — швидко ствердила.

— Ой, дуриш. По очах бачу, що голодна. Не бійсь, пошкодувала собі кілька тих копійок і в Луцьку на якусь котлету?

А далі слова розтанули, загубилися, доки добігли до лавчини, котра ловила вухами допитливих бабів, наче локаторами, кожну фразу перехожих.

— Ти ба, як за неї переймається! Не вспіла злізти з автобуса, вже побіг стрічати, веде, як принцесу. І допитується, чи їла, чи пила, — почала насмішкувато передражнювати худа Манька.

Пріська мовчала, мружилася до сонця. Знехотя кивала головою. А в самої защеміло щось усередині. Намалювала згадка таку ж сонячну неділю. Збула на ярмарку копу яєць, два молоденьких півники, скупилася і з клунками — додому. Під обід уже була на своєму подвір’ї. Ноги аж гули. Вісім верст босоніж по розпеченій, як пательня, дорозі. Густий спориш голубив своїми холодними кучерями ступні, витягував жар з тіла.

Упасти б отак і перевести подих. Якраз! Свині так верещать, що в небі чути. Дітей не видно. Кури сипнулися, як до квочки курчата. Шагакнула до них зо зла, влетіла в хату. Порожньо. Вернулася назад на подвір’я. Куди ж це Трохима лихий поніс? Починала закипати. Де й утома та поділася.

— Ти мого не бачила? — запитала у Маньки, що рвала зілля на своєму городі.

— Теперечки нє. Десь ще зранку йшов до Ломачихи.

З розгону хотіла схопити відро, та дужка вислизнула, і пальці, зачепившись за рубець, перекинули його. Помиї вихлюпнулися і розтеклися по всьому подвір’ю. Це ще більше розлютило.

Спересердя тарабанила баняками, і вже за хвильку-другу свині зосереджено хлебтали мішанку, кури клювали зерно. А Трохима все не було. Вийшла на дорогу. Там дрімала осіння тиша. Може, до Ломачихи зайти? Вже та овдовіла після війни, так і жила самотньо. Двері у тої були зачинені зсередини. Підійшла під вікно, зазирнула у щілину між фіранками. Тихо. Тільки під протилежною стіною чогось хилитається швейна машинка. Може, кіт грається? Відхилилася. Та чогось не рушали ноги з місця. Прилипла знов до шибки. І геть ніби почувся Трохимів голос.

— Трохиме, Трохиме! — зірвалось несподівано з уст.

Одразу машинка завмерла. Виходить, не привиділось, і не кіт грався. Тоді почала тарабанити у вікно. Усередині було тихо.

Попленталася вулицею. Втома вже зовсім спутала ноги. Навіть не могла збагнути: іде чи стоїть на місці. Повернула голову, обвела важким поглядом Ломачишину хату. Вона стояла чужа й мовчазна. Хотілося плакати. Коли добрела додому, Трохим уже був на подвір’ї. Та чогось відводив очі вбік. Мовчав. Зачепити боялася. Знала його круту вдачу.

...Щось боляче штрикнуло Пріську. Вона мало не підскочила від несподіванки. То Манька своїм гострим ліктем:

— Дивись, дивись, чиє ж то таке патлате дибає в штанях?

— Ти здуріла чи що? Ще бока проб’єш, — відхилила сухеньку руку подруги Пріська. А потім спитала: — Слухай, а в тебе хто-небудь коли поінтересувався, чи ти поснідала, чи погобідала?

— Ніяк не зрозумію, до чого ти, Прісько, ведеш?

— А до того, що я теж не дождала від свого Трохима доброго слова. Нікди не спитав, чи ти голодна, чи ти холодна, здорова, може, тобі щось болить? — зажурено зашепелявила та вставною щелепою. Посоромилася розповісти про ту швейну машинку. У житті ні з ким не ділилася.

— Ой, правду, правду ти кажеш. А я що? Їдни матюки тико чула од свого, — погодилася Манька. — То не в пору подала, то щось не вспіла зробити. І так всеньке життє. Ні ласки, ні казки, — й раптово стихла. Погляд заплутався у спориші, закляк. А губи ображено стулилися, лишень куточки нервово тремтіли. Очі ж були далекі-далекі.

Дивилася на неї Пріська і жаліла, як малу дитину.

— Манько, Манько, — почала кликати. — От холера, ти заснула, чи що? Розморило бабу на сонці. Я то думаю. А мо’, нам гріх так тєжко судити Гольку? Пам’ятаєш, як привезли з хронту її Івана. Хіба на людину він був схожий? Обрубок, та й годі. А таки виходила, і ще ого-го четверо дітей встругнув. А скілько набідувалася з ними! Сам Бог знає. З Іваниском тоже! Каліка калікою, а пив начорно.

— Не бачила, не бачила світа, — схлипнула Манька.

А Пріська ніби й не чула тих підтакувань, вела далі з очима, повними сліз.

— Хтозна, а може, хай простить Всевишній, й зітхнула полегшено, як преставився Іван. І тре’ так, десь і Гриць трапився. Таки є на світі правда. Його, бідолаху, та пришелепкувата Степка вигнала. Подумати тико, у батюшку влюбилася і бігала за ним, як навіжена. Мало за кадило не хапала. І щонеділі, і щонеділі — у церкву. Встидотниця. Уже рідного чоловіка не треба.

— І хто б міг подумати, що з Гольки й Гриця така файна пара вийде, — ледь устигла вставити своє Манька, доки сусідка відсапувалася.

— Ай, кажуть, у них щось там ще тоді було, як бігали за коровами.

— Бач, дітям то не по носі, — знов перехопила віжки балачки спритніша Манька. — Позориш нас, мамо, на всю Любитівку. Ну, то ж на гонор їхній замахнулася! Те в завклубах он ходе, те — в агрономах. З міста поз’їжджалися Славка і Микола. Усе вмовляли: не виходь. Ні одне не спитало: а як тобі, мамо, одній в чотирьох стінах? Чи, бува, не виєш ночами?

— Еге ж, — погодилася Пріська. — І невже ж то вони з Грицьком і насправді любляться в сих літах? Невже обнімаються, як молодята?

І баби захихикали самі до себе якось так дивно, незвично, підморгуючи одна одній.

Євген ХОТИМЧУК

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>