Десять років возить хвору дружину на курорти

До Ейфелевої вежі подружжя Заплатнікових приїхало вперше

У серцях Тамари та Юрія Заплатнікових із селища Клевань, що на Рівненщині, й досі горить оте багаття, що поєднало їх у юності. Вже виросли діти, одружилися внуки, по хаті дрібоче правнучок, а вони не звертають уваги на літа й тішаться один одним. Чоловік не нарікає на хвороби дружини, а лише промовляє: «Ми щасливі, бо ми разом».

Познайомились на тролейбусній зупинці

До Ейфелевої вежі подружжя Заплатнікових приїхало вперше

До Ейфелевої вежі подружжя Заплатнікових приїхало вперше

На Рівненщину подружжя Заплатнікових переїхало з міста Горлівка Донецької області. Після закінчення вузів отримали направлення сюди на роботу. Тамара працювала вчителькою, згодом інспектором в обласному відділі освіти. Юра трудився у відомому на весь Радянський Союз господарстві «Зоря». Вже понад тридцять років живуть у Клевані. Господар оселі Юрій Іванович поволі розповідає, як приживалися «східняки» із «західняками», й час від часу перепитує у дружини: «Правда, малий?» Зізнаюся, дивно було чути з вуст сивочолого дідуся такі пестливі слова. «Правда, Юрочка», – лагідно відповідає Тамара Миколаївна. Подивившись, з якою теплотою спілкується між собою ця 70-літня пара, по-доброму їм позаздрила.

Наступного року подружжя відзначатиме золоте весілля. А перший день зна-йомства Юрій Іванович пам’ятає детально, ніби це було вчора.

– Ми з хлопцями пізно повертались із танців, – розповідає чоловік. – Дивимось, на зупинці під ліхтарем сидить з книжками дівча в ситцевій сукеночці. Побачила, як до неї суне ватага з двадцяти лобуряк, аж зіщулилась, ніби хотіла заховатися. Хтось подав ідею її налякати, та я заступився. Попросив хлопців відійти подалі. Поки чекали трамвая, все поглядав на неї. А згодом доїхав до кінцевої зупинки, вийшов разом з незнайомкою й провів її додому.

Що та випадкова зустріч стане долею – не підозрював, бо навіть імені дівчини не запитав. Через кілька днів зустрів її у місті, домовилися про зустріч. «І лише на третьому побаченні спитав, як звати», – зізнається чоловік. Юрій працював на шахті, займався боксом, Тамара навчалась в педагогічному інституті.

Від першої зустрічі минуло лише три місяці, а вони вже вирішили одружитися. «Я бачила, що Юрочка хороший, знала, що за ним буду як за кам’яною стіною», – говорить Тамара. І справді, за півстоліття вона жодного разу не пожалкувала про свій вибір.

Чоловік за няньку та медсестру

Фундаментом для їх щасливої сім’ї була любов та взаємоповага. Разом виростили двох дочок, дочекалися внуків. Біда несподівано затьмарила сонячні дні. У 2001 році у Тамари Миколаївни стався перший інсульт. А загалом жінка за сім років перенесла два складних та три мікроінсульти. Щоб врятувати дружину, чоловік продав трикімнатну квартиру. Постійно возив її до кращих медиків. Допомагали дочки, які на заробітках за кордоном. Вісім місяців Тамара Миколаївна не рухалася. Юрій Іванович вмивав, готував їсти, робив масаж, давав уколи. Був і нянею, і медсестрою. Мабуть, саме турбота та увага чоловіка поступово повернули до життя Тамару. І хоча жінка погано говорить, а самостійно ходити й досі не може, її ногами став чоловік. На інвалідному візку возить не лише на прогулянки в місто, а й на курорти. Бували в Ялті, Трускавці. Незважаючи на те, що Україною важко мандрувати, бо на поїзд чи в автобус з візком заїхати проблематично, все-таки раз у рік робить для дружини такий подарунок. «Ви б бачили, як вона після таких поїздок розквітає!» – тримаючи руку дружини, каже Юрій. Разом вони побували навіть у Франції: дочка з Португалії подарувала путівку. Невже не боялися вирушати в таку далеку дорогу?

– Я набрала пакет таблеток. А поруч зі мною був Юрочка, то чого переживати? – посміхається жінка.

– Ми гуляли набережною Сени, їздили до Ейфелевої вежі, Собору Паризької Богоматері, – гордо розповідає чоловік. – Там всюди пандуси, тому інва-лідам легко пересуватися. Та й французи завжди допомагали то піднести візок, то перевести через дорогу. Шкода, що у нас такого доброзичливого ставлення нема.

З далекої мандрівки привезли не лише позитивні емоції, а й яскраві фото. Переглядаючи знімки, зауважую, що чи не на кожному подружжя тримається за руки. Не втримуюсь від запитання:

– Певно, жінки вам заздрять, що маєте такого чоловіка?

– Та буває, – з іскоркою гордості зізнається жінка. – Часто повторюють, щоб шанувала, берегла його, бо таких нема навіть у Червоній книзі.

Незважаючи на поважні літа, Юрій Іванович всьому дає раду. Хоч самому дошкуляє радикуліт, рідко звертає на те увагу. Переймається лише, що з мізерної пенсії не вистачає на уколи для «малого» (себто дружини). Щомісяця потрібні препарати дорожчають, а про знижки якісь не варто говорити, бо аптеки приватні. Тож мусить чоловік мудро розрахувати сімейний бюджет, щоб на комунальні послуги та аптеку вистачило. Клопоти, турботи – багато чоловіків топить їх у горілці. Юрій Іванович відмахується рукою, каже, що й краплі в рот не бере, вважає, що пити треба з радості, а не з горя. Та й не може дозволити собі такого «малодушшя», адже на нього надіється дружина – він її підтримка та опора.

Руслана ТАТАРИН,

Рівненська область

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>