Бабця Стефа живе у фортеці, якій вже п’ятсот років

Стефа БОЛАЙ

Повірити в таке важко, але коли дивишся на старезні мури, у вікнах яких палають яскраві пеларгонії, розумієш, що вислів «Мій дім – моя фортеця» тут звучить не в переносному, а в прямому значенні. У цій кам’яниці від народження проживає 79-річна Стефа Болай, до якої ми й завітали у гості.
У кам’яних мурах рятувалися від татар
Зайти у двір неможливо – його охороняють три вівчарки. Господиню треба гукати. До розмови бабця Стефа неохоча. Воно й зрозуміло: півроку тому похоронила чоловіка і ще не може відійти від цієї втрати. І хоч перший поверх свого будинку здає квартирантам, все одно почувається самотньою. Однак слово за словом – і слухаю цікаву розповідь.
Зрозуміло, що замок XVI століття, у якому живе бабця Стефа – національна пам’ятка. До 1550 року тут було дерев’яне укріплення, яке слугувало захистом від татарських нападів. У 1550-55 роках Анна Йорданова, дочка великого коронного гетьмана Миколая Синівського, на місці дерев’яної фортеці збудувала потужну кам’яну фортецю із житловими спорудами всередині. На той час життя можливе було лише під захистом таких укріплень, тому поруч заселялося все більше людей, і так навколишні землі збагачувалися й процвітали. У 1595 році Микулинці стали містом-фортецею, відійшовши до роду Зборовських. А у 1637-му фортеця дісталася Станіславу Конєцпольському, краківському каштеляну, великому коронному гетьману. Витримавши не одну облогу, вона зазнала руйнувань. У першій половині XVIII століття місто стало власністю Потоцьких. Людвіка, вдова графа, збудувала гарний палац поряд із фортецею – відтоді й розпочався її занепад як оборонної споруди. В західному мурі прибудували два будиночки, один з яких уже розвалився. Тут згодом розмістили суконну фабрику, але і вона невдовзі збанкрутувала.
А от графський палац зберігся донині, і тепер це одна з небагатьох архітектурних палацових пам’яток в стилі ампір в Україні. Наприкінці XVIII століття спадкоємці Потоцьких продали микулинецькі землі Петрові Конопці, син якого Ян у 1820-30 роках перебудував палац. Останньою його власницею була Юзефа Конопка, яка проживала тут з 1856 року аж до своєї смерті у 1938-му. Вона була одружена з графом В’ячеславом Рейом. У 1918-20 роках палац пограбували, знищили твори мистецтв, меблі, бібліотеку, архів.

Микулинецька фортеця

Микулинецька фортеця

Після 1920-го  вдалося вмеблювати лише частину кімнат. Старий парк дотепер зберігає чимало таємниць. Зрозуміло, що з приходом совєтів палац перейшов державі і тепер його власниця – Микулинецька обласна фізіотерапевтична лікарня реабілітація, центр медико-соціальної реабілітації інвалідів.
Кам’яниця – спадок від пані
Саме Юзефа Потоцька-Рей подарувала один із будиночків у фортеці мамі бабці Стефи, яка їй не лише прислуговувала, а й допомагала вести господарство. Коли та вийшла заміж, то, щоб не втратити улюблену служницю, пані запропонувала ту фортечну прибудову, поки молода сім’я зведе свою оселю, під яку графиня виділила землю.
– Батьки навіть туди вже завезли дерево, але почалася війна – і ніхто  хату не будував, а матеріали розікрали, – розповідає бабця Стефа. – Тата потім забрали на війну і він не повернувся – у березні його поранили, а в травні помер. Моя мама до смерті свою пані згадувала, бо та була дуже добра. Вона мала землю, корів, коней. До Юзефи весь час ішли люди: того треба вчити, другого лікувати, третьому весілля зробити – і вона ніколи нікому не відмовляла, хоч сама ходила у заштопаних панчохах. А на свята ще й подарки роздавала. Моя мама ішла в крамницю до жидів, а їх тут за Польщі було багато, і брала кусочки матерії. Пані вже вибирала, які їй подобаються, і казала мамі, скільки якої взяти. Ті відрізи роздавала усім жінкам. Отакі колись пани були...
У Юзефи була дочка Марія, я з нею ще гралася маленькою. Тепер понапридумували різного, якісь новели понаписували, що Марія полюбила бідного й пані не хотіла її заміж віддавати, то вона отравилася. Або, що Марія сказала хлопцеві дерево посадити догори корінням, і якщо воно прийметься, вийде за нього заміж. То брехня, таке плетуть, нема що слухати. Дівчина у 17 років захворіла на тиф і дала перед Богом обітницю: якщо виздоровіє, збудує лікарню і буде доглядати хворих. Так і було потім, що вона заложила вольницю, там посадила бабку, яка теж дивилася за слабими, і якщо треба було, викликала до них молоду пані навіть посеред ночі. А померла Марія від серцевого приступу. Два рази її рятували, а на третій не змогли. Вона не була заміжня.
У війну всі наші родичі і сусіди виїхали до Польщі, а мама зосталася, бо тата чекала. То тут у фортеці німці жили. Спали на підлозі, такі культурні, добрі були. Не знаю, чого про них так погано говорять. Правда, один такий рижий мені попід ноги стріляв, мама пожалілася начальникові, і його звідси відправили. Мама три класи скінчила і німецькою говорила. У фортеці танки стояли, тому вона попросила, щоб їх вивели, бо по них могли бомбити – і її послухали. Німці просили іконки у неї, розказували, що вдома теж дітей мають. А потім прийшли рускі і тут поселилися. Ті вже на ліжках спали. З нас вони не знущалися.
Бабця Стефа дуже шкодує, що мама не виїхала у Польщу, бо тепер тут одна, без родини. Колись тримала господарку, а тепер не здужає. Чекали усе з чоловіком, що їм дадуть квартиру, і тому газ не проводили, та не дочекалися. Свою кам’яницю, це її власність, опалює дровами, розуміючи, що в житті уже нічого на краще не зміниться.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Тернопільська область

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>