“Якби не коханка, то 90-літній дід ще пожив би…”

 Василь ще перед війною кинув оком на Ліду, яку побачив на сватанні свого брата. Висока, ставна, крепка. Його брат брав за дружину старшу Лідину сестру Оленку. Хоча Василеві минуло 25 літ, пари не знайшов - все перебирав. Та угледівши Ліду, так і зачарувався нею, хоч і було дівці всього шістнадцять літ. А коли на полі побачив, як вона вправно косить траву, вирішив: женюся!

Долі розвела війна

Якось у неділю пішов у сусіднє село. В тій хаті, де були вечорниці, Ліда з іншими дівчатами вишивала рушники. Відчувши на собі погляд Василя, знічено підвела очі, засоромилась. І тут заспівала скрипка діда Юхима - молодь завжди кликала його на вечорниці вигравати. Василь вмить підхопив Ліду до танцю - ледве отямилася, як вже закрутив у польці. Не встигала перебирати ногами, все вертілося навкруги: розпашілі обличчя, п'яненький дід Юхим. Чітко бачила перед собою лише Василеві очі: усміхався і не зводив з неї свого пильного погляду.

Через трохи стали розходитися по домівках. Коли дівчина теж надумала йти, і собі підхопився та перепинив вже коло сінешніх дверей.

- Лідько, чуєш… - затягнувся самокруткою. - Ваша Оленка переказувала, що після Трійці прийде до матері… То знаєш, і я прийду. Та не сам, а сватів приведу…

 

***

Та посвататися завадила війна - Василя одного з перших забрали на фронт. Хоч і за сільською роботою не було часу думати про парубка, все ж згадувала його слова "сватів приведу". Вісточки про "свого солдатика" (так його називала подумки) дізнавалася від сестри Оленки. Щодня молилася, вклякнувши перед іконою. Але вже скоро не давав про себе знати - і одного дня прийшла на нього похоронка.

Тоді було свято Петра (якраз рік минув після початку війни), і мати попросила Ліду провідати сестру. Взяла гостинець - пироги з маком і пішла у сусіднє село навпростець через річку. Ще не ступила кроку на подвір'я сватової хати, як почула голосіння - то причитали і Василева мати, і Оленка, притуливши до грудей малого хлопчика.

- Ой, сину мій рідний! Васильку мій безталанний! Ні діточок не мав, ні жінки!..

Обіпершись на старого дуба, плакала і Ліда - їй не судилося стати Василевою парою…

 

***

- Йди, дитино, за нього! Чуєш, Лідько? - мати вмовляла виходити заміж за сусіда. - Он глянь - той каліка, той мертвий. А Степан вернувся з войни цілий і невредимий, з руками і ногами!

Що мала казати? Плачучи за своїм Василем, пішла за сусіда. Як весілля було бідове - одна миска картоплі і квашеної капусти обійшла весь стіл - таким було і заміжжя. Гірке, невеселе. Степан відразу показав свій норов, вчив молоду жінку розуму міцними кулаками, бо дуже її ревнував. А вона терпіла: тяжко гнула спину на колгоспних буряках, бігла на обід додому, порала худобу, варила борщ. А тоді в одній руці тримала дитину, щоб нассалося, в іншій - ложку, аби й собі наїстися.

 

***

Якось в обід Ліда поралася в хліві. Пішла до колодязя, що стояв при самій дорозі, набрати води. Тяжко крутила верето, бо ж мала вже скоро народити другу дитину, важко стогнала і відсапувалась. І раптом з-за паркану у куряві побачила… "мертвого" Василя! Він весело йшов у гімнастьорці, яка дуже личила йому, на ходу щось підспівував. Побачивши її, радісно замахав рукою і підбіг. Та остовпів, зиркнувши на живіт, що, здавалося, підпирав носа. Опустивши очі, Ліда нічого не промовила, взяла відро і швидко пішла, що вода так і хлюпала на її босі запилені ноги. Коли завертала до хати, краєм ока помітила, як Василь повільно поплентався у бік свого села…

 

***

Вже за місяць він одружився на сусідці. Трудилися в одному колгоспі, тому часом з Лідою і бачилися, але не перекидалися бодай словом. Василь щороку виставляв могорич за сина - п'ятьох йому вродила жінка. Чула, що дуже її шанував, пальцем зроду не зачепив.

А Степан як пив і бив її замолоду, так було і в літах, хоч виростили чотирьох дітей, добрих, працьовитих, розумних. Вивчилися - та й розлетілися хто куди: в Київ, в Карпати, в Крим і навіть на далеку Камчатку. А вони зі Степаном лишилися самі в хаті. Поки одного ранку він не прокинувся - звечора ледь п'яний переставляв ноги, осипав її матюками, а потім завалився мертвим сном.

Ще раз сватався на старості

Минуло відтоді багато літ. Василь поховав першу жінку, за якою гірко плакав, і другу, молодшу набагато. Коли померла перша, якось ввечері прийшов до Ліди, її якраз в той день на пенсію всім гуртом випроводжали. Загавкав надворі пес, скрипнули двері - і вона мало не обімліла. На порозі стояв Василь, похнюплений, із сивиною на скронях.

- Добрий вечір, Лідько! Зайти можна?

Мовчки кивнула, підсунула табуретку до столу. Вийняв з-за пазухи пляшку самогонки. Залпом випивши повну чарку та закусивши, відразу, без церемоній, приступив до діла:

- Лідько… що скажу… Приходь до мене жити. Будемо разом хазяйнувати. Бачу, тобі самій не мед. Я ж замолоду хотів на тобі женитися…

- Ні, Василю, - перервала його, жодного разу так і не поглянувши в очі. - Так, як замолоду, не буде. І ми вже не ті. Та й стара я заміж виходити. Шукай собі іншу жінку…

Він бачив перед собою ту юну сором'язливу Лідьку - ніяковіла, коли говорив до неї, відводила погляд, коли відповідала… Різко підвівся і спересердя грюкнув дверима.

 

***

А коли померла друга Василева дружина, йому було вже вісімдесят п'ять. В хаті лишився сам, хоча діти щотижня навідувалися до батька. Просили їхати жити до них у місто, та він аж сердився, коли чув такі "вигадки". Все казав: вмирати буду у своїй хаті, а не в зятів і невісток.

І от однієї неділі, спираючись на костур, ішов до церкви. Попереду запримітив нібито Лідьку - ще раз примружився: точно вона! Йшла рівною ходою, без палички, певно ж, на десять літ молодша! Пришвидшив крок - і лише на східцях церкви її наздогнав. Кинув "Добридень!", вона йому чемно відповіла. Простояв цілу службу, і хоч як втомився, не присів ні на хвильку - соромно чогось було перед Лідькою. А коли люди вервечкою виходили з храму, пристав до неї. Так разом мовчки дочовгали до її воріт.

- І що, не покличеш полуднати? - примруживши очі, запитав.

Мовчки відкрила хвіртку, пропустила його поперед себе. Вдома пригостила молоком, пирогами з маком.

З того часу щонеділі то Василь шкандибав у сусіднє село до Ліди, то вона - наготує гостинців, сяде на велосипед і їде провідати "діда". Село стало гудіти, що "старі геть чисто з глузду з'їхали", до Василя відтоді приліпилося прізвисько "Коханець".

А через п'ять років село загуло знову, коли Василя знайшли мертвого за кілька кроків від своєї хати. Ще зранку він попросив молодого сусіда запрягти коня в сани, вдягнув довгого кожуха. Надворі стало так мести, що світу білого не було видно.

- Ну що, діду, до баби Лідьки?

- Як знаєш, то чого питаєш? - старий вдавано сердився.

- Може, завтра? Бачте, як мете?

- Ні, синку, сьогодні. Може, останній разок свою Лідьку зобачу… Їдьмо, Колянько! - не вгавав Василь і, крекчучи та стогнучи, мостився на воза. - А назад доберуся автобусом, - дід завжди вертався на ніч до своєї хати.

Та ввечері останнього рейсу не було, лапатий сніг так застелив дорогу, що кучугури по коліна стояли. Василів сусід Микола все поривався їхати кіньми за дідом, та його спиняли і мати, і дружина. Мовляв, старий лишиться на ніч у Лідьки, бо де бачено такої завірюхи самому плентатися додому, коли й собаку надвір не виженеш. Але вони помилялися. Вдосвіта, коли сонце осявало іскристий сніг, люди натрапили на мертвого Василя біля його ж воріт, за кілька кроків від хати.

- Бач, якби не коханка, то 90-літній дід ще пожив би… 

Юлія ШЕВЧУК,

Житомирська область

 

 

• Нравится
•