Нехай святиться ім’я Ваше, мамо, на віки вічні…
Минає сто років з дня народження найріднішої і найдорожчої мені людини
Уже вісімнадцять років немає на цьому світі моєї матері Афанасії Іовни Хотимчук. У селі її називали просто – Фанаська. Вона не любила такого звертання. Їй більше подобалося Фаня. Мені так хотілося змусити всіх, щоб називали маму саме так. Не виходило. Минають роки, здавалося б, час лікує душевні рани. Та ні. Чим далі, тим більше ятрить серце біль утрати, тим яскравіше я бачу, як багато для мене мати зробила, розумію, що нічого б я в житті не добився без неї. Тому ще і ще раз низько кланяюся перед пам’яттю найдорожчої і найріднішої мені людини.
Ваші сльози болять мені й досі
Четвертого листопада, у день Вашого народження, я зібрав увесь свій виводок, і ми поїхали в Рудку-Козинську. Як і годиться, Люся, братова жінка, замовила поминальну службу, приготувала коливо, книші. На серці якось тривожно. Таке відчуття, що Ви от-от маєте зайти у церкву. Я ж бо знаю, як Ви любили сюди приходити. Жодного свята не пропустили й неділі. Не завжди ми з Володею розуміли таке рвіння до Господа, іноді підсміювали або радили краще відпочити, вдома полежати на ліжку. Пробачте, мамо, нас, невігласів. Не могли ми своїми куцими мізками допетрати, що спілкування з Богом у церкві для Вас найвища благодать, найкращий відпочинок.
Тільки тепер дійшло, по-справжньому можемо оцінити Ваші слова: «Я вам, діти, вимолила щастя». Воістину так. Двоє сиріт, бідні-пребідні, знайшли себе в житті, як кажуть у народі, вибилися в люди. І тільки завдяки Вам та, можливо, в першу чергу, щирій вдовиній молитві.
Тримаємо свічки, вслухаємося у слова батюшки, піснеспіви хористів. Як Вам, мамо, на небесах? Відомо, що у Господа немає мертвих, людські душі живуть вічно. Я переконаний, що Ваша знаходиться в райських оселях. Бо в пеклі Ви побували на цьому світі. З дитинства знущалася мачуха, сьорбнули лиха по наймах, пережили дві війни. Тільки й було світлого, що Степанова любов, Вашого першого чоловіка. А потім – стільки біди, стільки горя! Померло двоє діток, не встигла виплакати сліз, як новий жахливий удар долі. Вбили і спалили Степана, котрий був у повстанцях. Як Ви, тридцятилітня вдовиця, змогли пережити таке?.. Нарешті я, непутьовий Ваш син, знайшов його могилу, з допомогою друзів упорядкував її, поставив пам’ятник. Нині там не ростуть бур’яни, дітки на честь його і побратимів співають повстанські пісні. Звичайно, усе це Ви споглядаєте – і радується Ваша душа, мамо.
Я ніколи не бачив своєї сестрички Ліди, вона відійшла у кращі світи в своїх чотири рочки, до мого народження. Пам’ятаю, як оплакували Ви її до самої смерті. А потім не стало у п’ятдесят дев’ятому і батька. І знову сльози, сльози, сльози… Яку ж силу, здоров’я Вам треба було мати, щоб витримати все те: біль утрат, горе, безгрошів’я, безнадію! Як витримало серце? Минали роки, а душевні рани не гоїлися. Якось дядько Міша при застіллі затягнув пісню – і в матері одразу покотилися сльози з очей. Вона попросила:
– Куме, не співайте, бо мені зовсім не весело, тільки жалю завдаєте.
І ми розуміли Вас, мамо, зовсім не дивувалися, що в нас було не заведено співати в хаті роками, навіть десятиліттями. І вже значно пізніше, коли я закінчив університет, випадково почув, як Ви співаєте, який гарний у Вас голос.
А Ваші сльози, мамо, болять мені й досі.
Шкодувала для себе булочку за п’ять копійок
Іде поминальна служба, горять свічки в руках дітей, моїх, братових, племінників, онуків, а я думками лину до Вас, мамо. Ви ж не можете не радіти нашому роду, котрий ведеться від діда Ївка, Вас – і далі множиться і множиться. Те, що Ви нас навчили, ми, усвідомлено чи неусвідомлено, передаємо своїм дітям, а вони – своїм.
Всього дві зими Ви ходили у церковно-приходську школу, а своєю мудрістю переважите у сто разів мене з двома вищими освітами. Пригадую, як возив Вас у Київ на екскурсію, коли там вчився. Ми стояли на Хрещатику, і я запитав, що Вам найбільше сподобалося. Ви обвели довкола поглядом, задумалися. Я вирішив, що зараз будете захоплюватися будинками, автомобілями, красою столиці, а Ви відповіли дуже просто:
– Сину, скільки тут вкладено праці.
Як згадую цю фразу, відразу мороз йде по шкірі. Яка вражаюча глибина, філософія!
Ми вдячні з братом за виховання. Ви ніколи нас не повчали, не розказували, які ми повинні бути правильні, Ви просто заставляли нас працювати. Ми заробили свої перші мозолі в років дев’ять-десять, бо самі копали торф, заготовляли дрова, косили стерінь. І в мене, і у Володі зірвані спини, ниють ночами, тому що змалку ми мусили тягати мішки із зерном, допомагали полоти буряки. Бо ми жаліли Вас, намагалися підставити свої ще не зміцнілі спини і плечі. І це теж виховання.
Хоча й не завжди ми Вас розуміли, слухалися. До сьогоднішнього дня пам’ятаю, як одного разу раненько, вирушаючи у Рожище на базар, як завжди, нам довели до виконання цілу купу робіт: нарвати гички, порізати, розмішати з осипкою і дати свиням, погодувати курей, прибрати в хаті і т.д. А ми загралися, і нічого не зробили. Ви прийшли під вечір, все господарство пищить, кричить, у хаті все догори дном. Ви побачили те – і гірко заплакали, приказуючи:
– Я пішки йшла туди й назад більше п’ятнадцяти кілометрів по розпеченому піску, ріски не мала в роті, пошкодувала собі грошей на булочку за п’ять копійок, накупляла одежі вам, цукерків, а ви навіть курам не дали їсти.
Їй-Богу, мені й досі соромно за той випадок. І ще за один. Другий раз мама овдовіла у сорок сім років. Але була досить вродлива, і деякі дядьки намагалися свататися. Одного разу сусід, дядько Онисюк, котрий, до речі, навчив мене косити в десять літ, привів матері чергового кавалера. Ми обоє з Володею сиділи у куточку і як вовченята вороже спостерігали за усім тим. Чоловік той був високий, доволі розсудливий, розказав, що має ровера, вміє вести господарку. Уже йшлося про те, коли зможе перевезти до нас свої пожитки. Онисюк підсумував – мовляв, дітям треба чоловічу руку. А ми ж із братом мали свої плани. Вирішили: тільки він стане у нас жити, і коли вночі засне, ми його вб’ємо.
Ви, мамо, завагалися і запитали, чи ми не проти. У відповідь почули приглушені схлипування і побачили наші очі, повні сліз. Звичайно ж, ми не знали і не хотіли знати, як матері потрібна чоловіча опора і підтримка.
Усе витримали і вижили. І хоч як важко не було, Ви, мамо, уміли нас радувати і чудесними подарунками. З дитинства ми обоє тягнулися до музики, і ви, зекономивши на булочках і ще на чомусь, купили нам гармонь. За 26 карбованців. Для нашої сім’ї на той час сума астрономічна. І ми навчилися на ній грати. Виявляється, Ви були ще й великим педагогом. Бо ж діти не били байдики, а займалися хорошою справою.
Кілька місяців тому Ваша ровесниця-односельчанка тітка Дашка Бурачук відсвяткувала сторіччя. Яке б то було щастя, якби й Ви дожили до цієї дати. Лікарка сказала за кілька місяців до Вашої смерті: «У мами спрацювався організм. Тут ніякі ліки не допоможуть». А я задаюся питанням: «А може, не там лікував, а може, не все зробив». Та що тепер гадати, уже нічого не змінити. Але у мене постійно відчуття, що Ви десь близько, зовсім поруч, завжди готові прийти на поміч. З тим і живу, щиро вірю у безсмертну Вашу душу – і мені так набагато легше, дорога моя матусю!
Тож нехай святиться ім’я Ваше, мамо, на віки вічні…
Євген ХОТИМЧУК
| Comments: |
