Дівчина загинула через… жарт

Місце, де жив старий Порфирій, вже давно заросло бур’янами. Дах землянки, який був встелений мохом, провалився. З маленької нори стирчав закіптявілий комин. Аж не віриться, що там колись теплилося життя…

Його в селі називали диваком. А більш колючі на язик – придуркуватим. Але мені мама казала, що так ніколи на людину не можна казати. Адже ніхто не знає, коли сам може втратити розум. Наша родина завжди давала хліб цьому старчикові (так його називала бабуся). А він, як мале дитя, міг ходити вулицями, зазирати за тин, посміхатися і… мовчати. Хіба хто знав, що творилося в його душі? Бог вділив йому багато літ – десь до ста. Старі люди казали: «Не живе, а мучиться…» Лише Степанко, ще старший за нього, якось мовив: «Спокутує… Як і кожен з нас…» Що спокутував Порфирій – ніхто не знав.

Я намагалася розпитати в діда, коли була ще підлітком, чому ж так нужденно, відлюдькувато жив цей чоловік. І мій старий дідусь розповів таку історію…

…Порфирій поселився в лісі біля села ще молодим, коли до старості було ого-го, як далеко. Був дужим. Бо ходив по навколишніх селах щоднини і тяжко працював: кому город скопає, кому мішки поносить в льох, кому дров нарубає. Чим платили? Може, горілкою? Ні-ні, він сердився, коли йому наливали. Міг склянкою у стіну кинути. Тож всі вже знали, що з цим жартувати не можна. Тому віддячували за роботу хлібом, борошном, картоплею, салом. Хтось дасть якусь одежину, інший подушку. Все це Порфирій тягнув до свого лісового помешкання. Нікого туди не пускав. Зробив двері, які зачиняв на великий навісний замок. Та й хто піде у ту землянку?

У неділю Порфирій не працював. Хіба що міг декому відпасти худобу, але сокиру, косу в цей день в руки не брав. Його часто бачили біля одного придорожнього хреста. Схиливши голову, щось бурмотів. Молився? Раз у рік одягався у щось новіше і кудись їхав. А вирушав у сусідній район на одне сільське кладовище. Казали, що там припадав до зарослої барвінком могили і гірко плакав. Час давно стер із хреста вирізьблений напис. Але люди переказували, що там похована молода дівчина…

…Порфирій закохався у Катерину з першого погляду. Його батько був заможним і часто їздив коником на сусідній ринок торгувати городиною. Брав із собою і єдиного сина Порфирія. Саме там він побачив дівчину з пишною косою. Та коса, як стигле жито в полі… А очі… Як волошки у ньому… Дивився і дивився б у них. Але дівчина, усміхнувшись до хлопця, швидко бігла з ринку, спродавши домашню випічку. Лише через місяць Порфирій наважився заговорити до Катерини. А потім і до неї на вечорниці почав бігати, хоч і жив за кілька кілометрів. То зараз хлопці ноги не вельми трудитимуть, щоб кохану побачити. А от колись… І сніги не лякали, і відстань здавалася приємною прогулянкою. Молоді вже планували створити сім’ю. Але їхнім планам зашкодив трагічний випадок...

...Влітку Катерина запросила Порфирія на свій день народження до річки. Дівчина сиділа на хиткому дерев’яному містку і вдивлялася у воду. Порфирій, окрилений любов’ю, летів до Катерини. Купив для неї гарний ситцевий відріз на сукню. А щоб бути сміливішим, перед тим, як вирушити в дорогу, перехилив чарку. Катерина вже була на місці, і Порфирій вирішив її… налякати. Підкрався зненацька ззаду і схопив за плечі. Дівчина зойкнула, ворухнулася і… полетіла у воду. Порфирій остовпів. Річка була глибокою, і Катерина навіть не винирнула. А хлопець впустив у ту воду свій подарунок і ніби скам’янів. Не міг ні рукою, ні ногою поворухнути. Думки провалювалися… Опам’ятався лише у лісі. Що сталося, як? – не могло вміститися у голові, яка нестерпно боліла. А ще більше нила душа… Додому повернувся вже вночі. На ранок мама повідомила, що його дівчину знайшли у річці. На похорон він не ходив. А селом поповзли чутки, що, може, вона була вагітною? Адже ніхто і гадки не мав, через що вона опинилася у воді. Списали на самогубство.

З тих пір хлопець став відлюдьком. Працював на батьковому господарстві. І все більше мовчав. За день міг мовити хіба що кілька речень. Мати горювала, натякала йому, що пора б уже забути про ту біду і про майбутнє подумати. Мовляв, і Ганнуся на нього грайливо поглядає, і Маринка завжди задивляється на їхню хату. Але… Порфирій ні пари з вуст. Спочатку померла мати, так і не діждавшись невісточки, а потім і батько. Порфирій розпродав господарство, гроші заніс у монастир, що будувався в сусідньому селі. «За чию душечку молитися?» – запитав чернець. «Та душечка пропаща…» – кинув хлопець і подався геть...

...І Порфирій почав жити в лісі у землянці. Якось незвично проти просторої хати. До зими наносив старої цегли, яку люди викидали із хати, і змурував таку-сяку грубку. Там варив їсти. В заіржавілому казанку плавало кілька порізаних картоплин, морквинка. Добре, як розживеться на шматочок сала чи капустину. Тоді і борщиком міг себе порадувати.

Не раз його, коли допомагав комусь хазяйнувати, хотіли наставити на істинний шлях, мовляв, ти ж здоровий, може, в хату-пустку якусь переселишся, а там і жіночку собі підшукаєш, адже непитущий, роботящий. А він відмахувався від таких пропозицій і казав: «Я хворий, давно хворий… Від води…» Від якої води? Ніхто цього зрозуміти не міг. І люди почали казати, що у Порфирія не все в порядку з головою. Ніхто не міг збагнути, чому він часто ходив до річки за тим селом, де втопилася колись дівчина. Пліткували і через його відвідування кладовища. Навіть коли вже був старим і не міг без палиці обходитись, все одно шкандибав до могилки. Притому тільки під вечір, коли сонце сідало. Його запитували: «Що ви там забули, діду?» А він відповідав: «В цю пору краще думається…» І тільки Богу відомо, про що думалося старому, вже сивому, з густою бородою Порфирію. Про той невдалий трагічний жарт, що забрав життя? Чи про свій страх, про який він, схоже, так нікому і не міг повідати. Чи таки повідав? Чи про страдницьке життя, яке обрав собі сам?

Чоловік з лісу спілкувався в селі тільки зі старшим за нього дідом Степаном. Та чи назвеш це спілкуванням? Порфирій просто шкодував старого фронтовика, у якого була з війни поранена рука. Тож дрова рубав, воду до хати носив. Степанко дякував і запрошував почаювати, але його помічник віднікувався. Тоді фронтовик пакував у вузлик наїдки, і з ними самітник йшов до своєї хати.

…Знайшов мертвим Порфирія той же Степан. Коли він кілька днів не приходив до нього, чоловік вирушив до лісу. Біля землянки лежав замерзлий друг. Від чого він помер, ніхто не знає. Мабуть, від старості. Але свідки казали, що на вустах у старого була усмішка. Кого він бачив, коли прощався зі світом? Похоронили його на цвинтарі за кошти громади. І встановили тумбу з зіркою (вона валялася біля воріт). Але через день чиясь добра душа все ж замінила її на хреста…

Тетяна ХУТІРСЬКА,

Хмельницька область

• Нравится
•