«Не вбивайте мене, хлопці, в мене дітки маленькі»

Та «доблесні» односельчани-партизани не пошкодували молодицю, задушили закруткою на шиї

Закінчення. Продовженя у №51

За що ви нищили, вкраїнці, один одного?

– Мати від сліз не бачила світу, – каже Валентина Антонівна. – Мучила себе за те, що не змогла переконати батька, не пустила у Ківерці того дня. Та треба ж було сім’ю годувати. А тут ні кола, ні двора, немає де жити. Працювала начорно. З часом хлів переобладнали на хату. Та де було нам знати, яке ще страшніше горе чекає нас попереду.

– Я захворіла на тиф, – продовжує невеселу розповідь Валентина Антонівна. – І мати відвезла мене у Ківерці в лікарню. Довгенько я там лежала. Мати переказувала через когось зі знайомих, що напередодні Різдва мене забере. Я всі очі вигляділа, а мати все не їхала і не їхала.

Зимою було важко добратися до Ківерців. Тим більше, що коней у нас вже не було. Мати підсіла до знайомого чоловіка, звали його Хома, з Годомич. За селом їх перестріли партизани, серед них були свої, хопнівські. Почали матір бити, знущатися. Вона просилася, благала, щоб відпустили, вдома ж діти маленькі. Мордували. А потім закруткою на шиї задушили. Кажуть, той мучитель помер від раку горла. Перед смертю переказував, щоб прийшли дівчата Кондрашуки, він хоче попросити у них прощення. Не пішли.

Валентина Антонівна схлипує, а потім гірко плаче:

– Сімдесят літ минає, а біль не проходить... Мати ж нікому в житті зла не зробила, навіть ні з ким в селі жодного разу не посварилася. А потім вбили ще й нещасного візника. Свідки нікому не потрібні. Він був батьком сімох малолітніх дітей. Після цього дружина і п’ятеро з них повмирали з нужди, з горя, з голоду.

А на третій день Різдва вночі, очевидно, ті ж самі «герої-партизани» прийшли по Михайла. Він часто хворів і забігав додому. Мабуть, хтось пронюхав. Павло добре запам’ятав голос того, хто викликав брата надвір.

Попрощався Міша з усіма, бо знав, що йде на смерть. Вже пізніше Кондрашуки довідалися, як страшно били їхнього брата, а ще одного побратима Василя Мацюка тягнули на шнурку за саньми. Зупинилися на подвір’ї у Філімончуків, хотіли впіймати третього бандерівця, – на щастя, той утік.

– Я був ще зовсім маленьким, та пам’ятаю, – каже Петро Філімончук, – що на тому місці, де стояли сани з повстанцями, сніг був рясно скроплений кров’ю. І я посадив там дуба.

Як розповіла Валентина Антонівна, пізніше вона вийшла заміж за сина Василя Мацюка Федося. Так поєднали долі діти «ворогів народу». Як далі склалося життя дітей Кондрашуків? Після приходу радянських військ Павла забрали на фронт. Відвоював і повернувся назад у Хопнів. Федора відправили у труд-армію в Челябінськ. Звідти він пішов добровольцем на передову, залишився живим. Зосталася найстаршою в сім’ї Валя. Як вона могла дати раду двом меншим братам? Люди намагалися допомагати. А тут у Віри на шиї з’явилась велика гуля. Повела Валя сестру у військовий шпиталь, що стояв неподалік у ліску. Подивився лікар і сказав: треба видалити нарив. Розпитав у Валі, хто вони і де живуть. Дівчина розповіла про все і на кінець розплакалася.

Наступного дня зробили нескладну операцію. А лікар покликав Валю до себе у палатку і запропонував віддати йому Віру. У нього з дружиною, котра служила у шпиталі медсестрою, не було дітей. Валя обіцяла подумати. Коли прийшли на перев’язку, лікар знову почав переконувати. Дома Валя цілу ніч не спала, все думала, як їй поступити. Під ранок вирішила, що буде ліпше, як вона послухає лікаря. Хоч, може, Вірі дістанеться краща доля, бо так як не замерзнуть, то повмирають з голоду.

Тавро бандерівців на роду білорусів Кондрашуків

Взяла сестричку за руку і почимчикували обидві в напрямку ліска, де стояла медсанчастина. Коли прийшли туди, палаток там вже не було, шпиталь вночі знявся з місця – поїхав ближче до фронту. З допомогою сусідів написали лист у Білорусь, звідти приїхала тітка. Навіть не було у що взути і вдягнути дітей. Валя вступила у материні чоботи, меншого Миколу вбрали в якесь старе лахміття, на ноги взули постоли, а маленьку Віру просто замотали у ковдру.

У Ковелі на розбомбленому вокзалі закликав тітку в якусь комірчину черговий і наказав три дні носити цеглу. Падала на коліна, благала відпустити – ні в яку. Попросилася в туалет, і так якимось чином втекла. Забрала дітей і вирушила в Білорусію. Коли приїхали туди, зібралися материні брати і сестри й розібрали дітей. Після повернення з фронту Павло менших сестер і брата забрав додому. Коли Валя вийшла заміж, перейшла жити у свою хату. Але тавро бандерівців і дітей старости-слуги фашистів носили при совєтах постійно. Їх принижували, не приймали в піонери і комсомол. Постійно збиткувалися. Мучителі брата Михайла і мами керували колгоспом, сільською радою, були у фаворі. Де їм було думати про сирітський біль і печалі. Навпаки – переслідували. Нагло забрали придбані матеріали на будівництво хати, тому Кондрашуки були змушені жити у старенькій розвалюсі із земляною долівкою. На жаль, немає нині серед живих Миколи та Федора, Валя мешкає у Луцьку, Віра – у Ківерцях. Павло – на батьківському обійсті в Хопневі.

Більшість з тих, хто нищив Кондрашуків, закінчили печально. Як ми згадували, той, хто душив матір Надію, помер від раку горла, ще один доживав віку в будинку престарілих…

Покидаючи Хопнів, зупинилися на подвір’ї Філімончуків біля дуба, на місці, де пролилася кров простих хопнівських хлопців – великих патріотів. І думаю, який же сильний та живучий наш народ, як же намагалися його нищити вороги, гнути до землі, а він встає на ноги, виживає. І виживе, якщо в Україні є такі багатостраждальні, але сильні родини, як Кондрашуки! Низько-низько схиляємо свої голови перед невинно убієнними батьками і братом, покаліченими Вашими долями. Хай Вам Господь воздасть за всі біди Ваші там, на Небі.

Валеріан ТИНЧУК,

Євген ХОТИМЧУК,

Волинська область

Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

P.S. Здавалося б, можна поставити крапку. Та все ж мучить, не дає спокою одне: за що, за що вбивали українці один одного? Що не могли поділити? Земля ж то наша, українська, кров одна – українська? Чим завинила бідна жіночка, мати шістьох дітей, котра за своє життя і мухи не образила. Її вбивці жили поруч з дітьми. Що ті вурдалаки відчували в душі і серці? Як дивилися їм в очі. Нас вчили з пелюшок, які ж бо благородні борці з фашистами, народні месники партизани. А вони, виявляється, воювали з жінками! У центрі Хопнева – кладовище. Тут покояться прості смертні – і ті, хто були в партизанах, і ті, хто в бандерівцях. Земля примирила всіх. Але той жахливий урок ніхто не має права забути. І сьогодні особливо. Кров Кондрашуків – не водиця. Вона вчить, як треба шанувати мир, любов, порядність, свою землю, рідну Україну!

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>