Повідомленнями на асфальті повернула до життя

kolag_14

Почалася ця історія давно, років двадцять п’ять, а може, й тридцять тому, жахливою новиною, яка облетіла усе село: «Микола, син Теклі, забився!». Наймолодший виплеканий син, 18-річний красень, лише рік провчився в інституті… Усі знали, що багатодітна Текля пилинки зі свого Микольці здувала. А що вже хвалилася! І сам поступив, і першу сесію успішно здав. А коли на канікули приїздив, до всієї родини водила, гордо показувала. І тут таке горе…

 

Ліз до дівки по зв’язаних простирадлах

Через два дні інша новина – живий її Микольця, але… І враз постаріла баба Текля тремтячим голосом ділиться бідою: в лікарні дохтур сказав, що вже не ходити йому, спину, сердешний, зламав. Виявилося, в університеті Миколі сподобалася дівчина, і одного вечора він додумався залізти до неї на третій поверх жіночого гуртожитку по зв’язаних простирадлах. Чи то дівочі руки їх так слабо скрутили, чи двометровий Микола був надто важкий для них, але «конструкція» не витримала. Як наслідок – перелом хребта та інвалідний візок на все життя.

Бачити молодого гарного Миколу калікою й справді було боляче. Коли його попервах виносили з хати напівлежачим погрітися на сонечку, люди намагалися обходити двір десятою дорогою. Адже на жалісливі слова і співчутливі обличчя хлопець реагував, як звір у пастці. Ревів не своїм голосом, сіпався і потім довго ще бився у конвульсіях на руках у бідної матері. У перший рік після трагедії друзі Миколи по інституту ще писали йому, деякі навіть кілька разів навідувалися, але поступово зв’язок обірвався. А дівка та жодного разу не дала про себе знати. Про те баба Текля точно знала, бо ще розказувала своїй сусідці-подрузі під великим секретом: чекав він її, теплив якусь надію.

Роздобула синові хороший візок, не знаючи втоми, бігала по селу і просила молодь частіше заходити та провідувати її Микольцю, носила книги і готувала все, на що він тільки натякав. Жодного разу не дозволила собі заплакати біля нього і грізно шикала на тих, у кого очі бодай зволожувалися. Але хлопець згасав. І через два роки село знову сполошилося від звістки: «Миколу «дурка» забрала, вішався на спинці ліжка!».

Жив від випускного до випускного

Виписали його лише через два місяці. Наступного ранку, виходячи порати худобу, баба Текля від несподіванки аж відро з помиями випустила з рук. Перед її хатою на дорозі великими літерами було написано: «Ще раз так зробиш, я теж повішуся». Звичайною білою крейдою, без підпису. Крутнулася назад у хату, де й сили взялися! Підняла сина з ліжка, змусила пересісти на візок і виглянути на вулицю. І у Миколи вперше за стільки часу загорілися очі. Він сам виїхав у центр села, почав розпитувати людей, чи не знають, хто це написав. Ніхто не бачив. Усі самі дивувалися, хто ж з місцевих дівчат Миколу-інваліда так уподобав. Щоправда, якийсь час підозрювали бабу Теклю. Мовляв, це вона спеціально написала, щоб підняти настрій своєму сину. Але Текля так відчайдушно відхрещувалася і так гаряче молилася, що правді про закохану незнайомку повірили.

А через тиждень з’явилося нове повідомлення. Білою крейдою на тому ж місці: «Не шукай мене. Закінчу школу, сама прийду».

Микола окрилився думкою. Значить, вона школярка. Але хто? У селі перешіптувалися та пліткували всі, кому не лінь. Перебирали школярок. Не в однієї матері тьохнуло серце, дізнавшись про напис: «Хоч би не моя собі долю зав’язала інвалідом». А що вже творилося у сім’ях, де були випускниці! Дівчат до стіни приставляли і душі їм вивертали – щоб не дуріли, щоб матір-батька пошкодували і в таку петлю не лізли…

А Микола вдивлявся у кожну дівчину. Чекав випускного. Через інститутських друзів замовив тренажери, почав посилено займатися. Баба Текля не могла натішитися. Ділилася радощами із сусідкою Любкою, яка всіляко підтримувала подругу. І не злічити, скільки разів вони з Теклею теж перебирали «підходящих» дівчат з навколишніх сіл, які могли б закохатися у Миколу.

І ось випускний вечір у школі. Микола прочекав цілий день, полотніючи від кожного шурхоту за вікном. Чекав другий день, потім третій, четвертий… Ніхто до нього не прийшов.

Не дарма кажуть, що немає гіршого, аніж чекати та наздоганяти. Теклю діставали запитаннями ще рік: «А що, прийшла якась, як обіцялася?». Весь наступний їй лише співчували. Вона нишком витирала куточком хустки пекучі сльози і жалілася сусідці, що таки обманула його Миколу якась дурепа. А він же чекає, живе від випускного до випускного.

На третій випускний пришкандибала й баба Текля. Вже з паличкою, поволі. Літа брали своє, а ще й така біда у хаті підірвала її здоров’я. Але не виглядати дівчат вона йшла, а на запрошення своєї сусідки – дочка Любки закінчувала школу. Адже змалку Оксанку знає, ще як вона з голою дупою бігала по двору. А тепер, бач, у яку гарну дівку вигналася – хлопці крутилися біля неї, як бджоли, ніби вона медом намазана. Поохкала баба Текля, подивувалася, як швидко роки біжать, та й пошкандибала додому Микольці своєму розказувати останні новини.

А зранку двері у хату рипнули – на порозі застигла… Оксанка. У випускній сукні, неймовірно гарна. Микола снідав, то так і застиг з ложкою на півдорозі до рота. Текля й собі очі вилупила. «Може, хатою помилилася, п’яна чи якої мари?!» – подумки здивувалася старенька.

– Чого тобі, Оксанко? – нарешті запитала. – Щось сталося?

– Це я писала… І якщо ви не проти, то я буду жити у вас. Колю вашого давно люблю, ще з дитинства. Просто я мала була, тому він ніколи на мене не дивився.

***

Наступного дня село аж підстрибувало від подій, які закрутилися-завертілися у хатах Теклі та Любки. Вони серйозно посварилися. Любка голосила на весь куток, кидалася в ноги Миколі, просила не забирати у її дочки життя, не кидати їй ярмо на шию. Трясла своєю дочкою, як лялькою, благала одуматися, заливалася сльозами. Не такого життя бажала вона своїй дитині. Текля й собі плакала-ридала. Їй так хотілося щастя для свого найменшенького бідового сина, але ж не з такими прокльонами, які посилала майбутня сваха. І подругу свою вона розуміла: не знати, що би сама зробила, якби її здоровий син взяв за дружину якусь каліку. Отак плакали вони обидві, а молоді купки трималися і на своєму стояли. Оксанка була, як кремінь: «Кохаю Миколу – і крапка». Швидко потому розписалися, і Оксана перейшла жити до чоловіка. А що вчилася добре, без проблем вступила в університет на заочне відділення і знайшла роботу у місті. Спочатку знімали куток, стояли в черзі на кооперативну квартиру. Через якийсь час тішилися вже своїм житлом і маленькою донечкою. Микола теж не сидів удома – влаштувався оздоблювачем золотих прикрас і дуже добре на цьому заробляє. Догледіли до смерті спочатку Теклю, а потім забрали до себе і Любу. Вже вона не побивалася, зятя оцінила. А подружжя свариться, мириться – словом, живе!

Юлія САВІНА,

Вінницька область

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>