Спочатку одружилися, а потім зустрілися і полюбилися

18

Якось довелося мені познайомитися з однією жінкою. Доля звела нас в залі очікувань на вокзалі. Молодиця була дуже балакуча і весела. Пояснювала, що їде до батьків на річницю весілля. Слово за слово, і вона розповіла просто неймовірну історію їхнього знайомства та одруження.

Про зраду дізналася на сцені

А почалася ця історія банально – Ірина дізналася про зраду. Оскільки вона «хворіла» болячкою на ім’я Руслан, яка, як відомо, дає «ускладнення» на зір і слух, то, звісно ж, ні про що не здогадувалася. Останнім часом вони і справді рідко бачилися, але це було цілком нормально: коли пишеш дипломну роботу і готуєшся до іспитів, особисте життя відходить на другий план. А Руслану, з яким зустрічалася ще з першого курсу, мужності не вистачало зізнатися в усьому. Його нове і, без сумніву, справжнє кохання Оксана, а за сумісництвом найкраща подруга Ірини, чекала, скільки могла. А могла не дуже довго: жінки виношують дітей всього дев’ять місяців. Отож, Оксана не придумала нічого іншого, як відкрити подрузі очі просто під час випускного вечора. Саме коли вони стояли на сцені й отримували дипломи про закінчення інституту.

Здається, той стан називають шоком. Вона лише зиркнула на повновиде обличчя колишньої подруги і, отримавши диплом, підійшла до іншого гурту дівчат. А потім танцювала всю ніч, вперто не помічаючи здивованої Оксани, яка кілька разів запрошувала «поговорити тет-а-тет». Разом з однокурсниками пішла зустрічати сонце і гуляти вранішнім сонним центром столиці.

– Така гарна і така сумна, – відірвав її від важких думок якийсь хлопець. На вигляд – ровесник.

– Ти теж щастям не світишся, – відповіла Ірина.

Парубок понуро похитав головою і сів поруч. Помовчали. Одночасно розпачливо і голосно зітхнули. Якби хтось побачив цю парочку, подумав би, що вони щойно когось поховали.

– І що у тебе сталося? – нарешті порушив тишу хлопець.

– Та так, дурниці. Завтра одружуються моя найкраща подруга і мій наречений.

– Дійсно, дурниці… Хм… А давай ми з тобою теж одружимося?

– Чом би й ні…

Іра не роздумувала. Вона взагалі мало що розуміла. Душевний біль все наростав і наростав, аж ставало млосно. Не у кращому стані був і незнайомець. Біль і скорбота залягли на його чолі. Отак під ручку, проте кожен у своєму світі «жахів», вони поволі дійшли до найближчого РАГСу і взялися заповнювати анкети.

– Тебе як звати?

– Іра.

– А мене Іван. Приємно познайомитися.

– Так-так, мені також.

А далі Ірина пам’ятає, як з добрих півгодини вона підпирала стінку під якимось кабінетом, поки Іван домовлявся із суворою дамою про розпис «прямо зараз і вже». Потім був інший кабінет і друга дама. Нарешті їм вручили паспорти з печатками, побажавши «довгих літ життя у злагоді та мирі».

Новоспечені чоловік і дружина вийшли, обнялися, побажали один одному щастя-здоров’я і… розійшлися в різні боки.

Світлий янгол лобами зіткнув?

Ірина опинилася у маленькому містечку за тисячу кілометрів від рідного краю. Поїхала відпрацьовувати за направленням інституту. Минув рік, за ним ще один. Жила одна, тихо, навіть відлюдькувато. На танці не бігала, залицяльників сторонилася. І не тому, що й досі сльози лила за колишні образи – вже давно, як кажуть, плюнула і розтерла. Ба, навіть простила, особливо прочитавши лист від колишньої однокурсниці. Та, захлинаючись емоціями, на чотирьох листках описувала індійський серіал під назвою «Руслан і його невдале сімейне життя». Чесно кажучи, аж шкода стало хлопця. Але ж він сам свою долю вибрав…

Лише іноді вона діставала свій паспорт і дивилася на печатку – громадянин Демиденко був її чоловіком ось уже чотири роки. І сміх, і гріх. Та вона навіть його обличчя не пам’ятає! «Цікаво, – не раз замислювалася, – як у нього життя склалося? Не шукає, розлучення не вимагає – значить, ще свою долю не влаштував».

Коли добігав до кінця п’ятий рік, Іра всерйоз почала задумуватися над майбутнім. Залишатися чи повертатися? Тут як молодому й перспективному спеціалісту їй обіцяли надати житло. А там на неї чекали батьки, які дуже сумували за своєю єдиною донькою.

Одного ранку директор представив їм нового перспективного працівника Івана. При цьому пожартував, що тепер дівчата будуть ще старанніше зранку наводити красу перед дзеркалом у вестибюлі –хлопака, мовляв, неодружений. Як у воду начальник дивився. Бо першою почала червоніти і ховати очі саме Іринка. Та й новенький до неї недвозначно підморгував.

Діло молоде: закрутилося у них, завертілося. Проводжання, зустрічі, довгі нічні прогулянки. І хоч знайомі вже не раз про весілля натякали, пара все віднікувалася, мовляв «ще зарано».

Одного разу Іван прийшов до Ірини у гості. І поки господиня поралася на кухні, він підійшов до шафи з книжками. А там – паспорт. Звісно ж, заглянув. І аж закляк на місці від несподіванки. Щойно Ірина побачила свого кавалера з паспортом, зблідла і забелькотіла:

– Іванку, це не те, про що ти думаєш. Я тобі все поясню…

Договорити їй не дав сміх Івана. Чи ба, регіт.

– Чого ти регочеш? – аж розізлилася від його такої дивної реакції.

– Громадянко Корельчук, так ви, виявляється, вже п’ять років одружені… зі мною! Демиденко Іван – це я…

…У той самий день, коли Ірина дізналася про зраду, Іван був просто приголомшений новиною, що він – нерідний син своїх батьків. Потрясіння було настільки сильним, що він ще довго не міг отямитися. Блукаючи вулицями міста, натрапив на сумну дівчину і, піддавшись емоціям, запропонував одружитися. Згодом теж не міг пригадати, як виглядає його дружина.

***

– Ну, от така у нас сімейна історія. Ми з братом народилися через рік після наступної зустрічі, молодша сестричка – ще через п’ять. Батьки разом, і досі не знають, який світлий янгол звів їх докупки, щоб вони одружилися, а потім лобами зіткнув, щоб зустрілися... – завершила розповідь моя випадкова знайома.

Юлія САВІНА

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>