«Не хочу, щоб вони мучилися на цьому світі!»

kOLAG

Вирішив хлопець – і взяв до рук сокиру

Олег був єдиною дитиною у Соломії. Виховувала його без батька, а що душі в ньому не чула, то не відмовляла ні в чому. Хоч і статків особливих не мала, бо які вони нині в селі – лише робота з ранку до вечора, щоб якось зв’язувати кінці з кінцями. Якби не батьки, з якими мешкала, то і зовсім сутужно було б матері-одиначці. І все ж, коли Олег закінчив школу, мусила з ним розлучитися – подався з друзями на заробітки за кордон.

У Чехії побував, у Польщі, а материне серце нило від нестерпного очікування та хвилювання – аби із сином нічого не трапилося на чужині, аби живий-здоровий повернувся додому. Хіба варті ті зароблені ним євро та долари її безсонних ночей?

Очевидно, Бог чув Соломіїні молитви, бо син вдало відбув і перші, і другі закордонні заробітки. Збирався поїхати і втретє, та трапилася з ним біда в Україні – збила машина, коли поїхав у Житомир до дівчини. Цього разу замість коханої його чекала лікарняна палата у неврологічному відділенні, де пролежав з травмою голови майже місяць. Потім був психоневродиспансер – там хлопця намагалися поставити на ноги десь із півроку, та все ж повністю не вилікували і виписали додому із діагнозом «шизофренія».

Нещасній Соломії додалося клопотів: на вигляд син був нормальним і жив ніби звичним життям, але час від часу на нього находило і він зникав на кілька днів з дому, бродив по довколишніх селах, заходячи іноді аж до райцентру.

Так тривало зо три роки. Напади шизофренії в Олега почастішали, і стомлена неадекватною поведінкою сина Соломія збиралася завезти його на лікування. Поговорила з ним про це, і він ніби погодився, принаймні не кричав, як бувало раніше, що здоровий і ніякі лікарі йому не потрібні. Але того дня, коли намітили поїздку в місто, Олег з дому пропав…

***

Сімдесятирічний пенсіонер Тихін Захарович, Соломіїн батько, копав під хатою грядку на столові буряки. Дружина Параска в хліві перебирала картоплю, а дочка Соломія в хаті варила обід. Не при ділі був тільки внук, який ще вчора з хати десь подався й удома не ночував. Та яка з нього робота, коли сам не свій? Старий зітхнув – згадка про внукову хворобу затьмарила весняний настрій.

Коли півгрядки вже було скопано, за спиною почувся тупіт ніг. Дід озирнувся й побачив онука, котрий нервово ходив туди-сюди по двору, відчиняючи двері то хати, то хліва, але не заходив до середини. «Знову йому, нещасному, не йметься», – подумав Тихін Захарович. За кілька хвилин у дворі стихло. Дід обернувся – Олега не було.

Докопавши грядку, почвалав до хліва занести лопату. Прочинив скрипучі двері – й обімлів від жаху: на купі картоплі в калюжі крові лежало обезголовлене тіло Параски.

***

Коли на Олега «находило», світ ставав йому тісним, перетворюючись у велику темну кімнату, з якої неодмінно мусить знайти вихід. І втримати тоді хлопця не було змоги. Якось у райцентрі, куди Олег примандрував у пошуках виходу, він зустрівся з незвичайним чоловіком. Той сидів у скверику на дерев’яній лавиці, заглиблений у себе, наче китайський мудрець. Якась невідома сила сплутала Олегові ноги: він зупинився і не зводив з чоловічка погляду, аж доки і той не помітив його.

– Не шукай того, що завжди з тобою, – загадково мовив Олегові й запропонував присісти поруч.

Так вони познайомилися. Чоловік назвався Аристархом і сказав, що прийшов у цей світ, щоб рятувати людей, наставляючи їх на істинний шлях.

У тому сквері і зустрічався Олег з Аристархом, коли тіснява замкнутого простору нестерпно тиснула груди.

– На цьому світі люди лише мучаться… Справжнє життя там, – зводив свої очі догори Аристарх, і хлопець вірив йому, як самому собі.

– Якщо ти прийдеш сюди, а мене тут не буде, – сказав якось лагідним голосом Аристарх. – Значить, я вже Там, значить, брама переходу до раю відчинена.

Страшно і солодко було Олегові слухати таке.

Та коли повертався додому, спокій за тиждень-другий розвіювався, і холодний вітер розпачу знову харапудив думки. Ставало зовсім зле, і він погодився на вмовляння матері поїхати в лікарню. Але перед цим неодмінно мусив побачити Аристарха, порадитися з ним.

***

У скверику на звичному місці його не було. Солодкий щем пронизав усе тіло Олега: отже, він уже Там! А може, ще прийде? Чекав до вечора й усю ніч, а вранці поквапився додому. Переходити в рай самому вважав немислимою синівською невдячністю, адже так любив свою матір і бабусю. Тож мусить забрати із собою і їх.

***

Матері, підкравшись ззаду, він відрубав сокирою голову в хаті – вона, сидячи на стільці, дивилася телевізор. Потім обезголовив у хліві бабусю. Голови заніс на горище і, прив’язавши до бантини мотузку, накинув собі на шию петлю. Але так і не повісився. Там його і знайшла міліція, яку викликали сусіди, що збіглися на крики шокованого побаченим Тихона Захаровича.

Пояснити свій вчинок Олег зміг лише на другий день.

– Не хотів, щоб вони мучилися на цьому світі, – сказав тремтячим голосом слідчому.

– А чому ж ти сам тут зостався? – запитав той.

– Не встиг… Брама переходу зачинилася, потрібно почекати…

Ігор СЛАВИЧ,

Житомирська область

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>