Прийомні батьки не підтримали дівчину у біді

Наталія ПАСТУХОВА

Життя Наталії Пастухової із села Конюшків на Львівщині – це не придуманий сюжет для мелодрами. Доля, як кажуть, потріпала цю жінку добряче, проте вона дивує своєю відвертістю, приязню та оптимізмом. У ній немає й краплі ненависті до людей та світу загалом, як це часто буває з тими, з ким поводились несправедливо. Особливо у дитинстві. Більше того, провівши дев’ять років у в’язниці, Наталка вірить, що, незважаючи на труднощі та проблеми, тепер у неї із сином Юрою та чоловіком Андрієм буде все добре.Щоб вижити, вибрала тюрму

Про сім’ю із села Конюшків Бродівського району вперше почула від Ігоря Гната, засновника Центру соціальної реабілітації у Бродах. Згодом виявилося, що Наталка з Андрієм ще й стали героями програми «Міняю жінку», яка, судячи з відгуків, викликала серед глядачів неабиякий резонанс. Поспілкувавшись з Наталкою, одразу стало зрозуміло, що жінка надзвичайно комунікабельна і швидко знаходить мову з людьми, навіть малознайомими.

– Те, що я пережила, не дай, Боже, нікому, – з болем каже вона, розповідаючи про своє життя, а точніше, поневіряння.

Родом Наталка з Ростова-на-Дону, але хто її батьки, не знає. До шести років жила в дитячому будинку у місті Азов, який і досі згадує з жахом. Вона в деталях пам’ятає, як, пішовши у звичайну школу, познайомилася з дівчинкою. Одного разу маленька подруга запросила її додому. Мама мало того, що пригостила доньчину гостю, ще й напакувала її портфелик гарними речами. Та лише дитина переступила поріг дитячого будинку, як її одразу викликали до директорки. Та наказала покласти ручки на стіл, і давай лупити по них прозорою пластмасовою лінійкою. А тоді ще змусила майже цілу ніч стояти на колінах на солі. Наталка не могла деякий час нічого взяти в руки.

– Коли мене у шість років удочерили, я дуже зраділа, та вже через деякий час готова була повернутися в дитбудинок, – продовжує жінка. – Батько ставився до мене непогано, а мати зовсім не любила. Не раз доводилося ночувати у садку…

Тож не дивно, що коли Наталку спіткала біда, батьки дівчині нічим не допомогли і навіть не підтримали.

Після школи вона стала жити з хлопцем, намагаючись хоч так знайти рідну душу. Разом вони приїхали до його бабусі у Донецьк. Але тут хлопець почав її бити. Одного разу дівчина не витерпіла і втекла до своєї місцевої подруги. Це була п’ятниця, а вже у середу по неї прийшла міліція і в наручниках відвезла у відділок, а тоді у СІЗО. Виявилося, що її хлопця знайшли порубаним. Місяць катувань – і дівчина взяла усю вину на себе, зрозумівши, що лише так зможе вижити. Їй довелося відсидіти у в’язниці дев’ять років. Витерпіла приниження, образи, а найбільше дошкуляв голод – важила 38 кілограмів.

Заради сина готова терпіти усе

Після виходу з тюрми поневіряння не закінчилися. В Івано-Франківську, куди її направила знайома по камері, довго не затрималася. Сам дільничний порекомендував їхати звідти, адже могла знову опинитися у наркопритоні. Покинула хлопця, з яким там познайомилася, і вирушила «у світ», бо куди їхати – не знала. Почувши про Центр соціальної реабілітації у Бродах, опинилася тут. Знайшла його вже ледь жива від холоду. Дівчину обігріли, поселили в кімнаті. Навіть цьому раділа, як дитина – головне, що мала теплий куток. Та згодом дізналася, що вагітна від міського хлопця, з яким підтримувала стосунки у Івано-Франківську. Наталка розуміла, що з дитиною її звідси відправлять, тому вирішила зробити аборт. Але так сталося, що лікарі відмовилися, і дружина Ігоря Гната, за словами Наталки, дуже добра людина, підтримала її і сказала, що все буде гаразд – треба народжувати.

Їй з дитиною допомогли влаштуватися у Сокалі, де на той час був притулок для бездомних жінок з дітьми. Там познайомилася з Діаною з Івано-Франківська, з якою одразу подружилися. Гарні стосунки тепер уже з кумою підтримують і досі. Вона допомагала Наталі, чим могла. Та згодом і цей притулок закрили. Тоді знову повернулася у Броди. Тут з Андрієм Новіковим, з яким познайомилася ще раніше, вирішили жити разом. Він після смерті батьків позбувся квартири у Львові і теж провів у тюрмі дев’ять місяців. Згодом вони знайшли хатину у селі Конюшків і перебралися туди.

Не важко уявити, як зустріло село цю пару. Але, навіть відчуваючи неприязнь, Наталку не охопив відчай: її сил і терпіння вистачить на багатьох.

– Тепер є для кого жити – у мене семирічний син Юрко, – каже Наталя. – Хоч і нелегко, проте треба усе терпіти. Люди різні на світі. Зараз ставлення до нас у селі змінилося, і вже маємо багато хороших приятелів. Особливо мені пощастило із сусідами – усі дуже добрі люди. Найбільша проблема, що цю хатину ми не можемо викупити: спочатку нам сказали одну ціну, тепер – значно більшу. Що можна було, привели в порядок, а всередині ремонт не починали – боїмося, що нас тоді звідси швидко виселять. Нам дуже допомогла Андрієва хресна зі Львова. У селі мені подобається, тут усе своє на городі, поруч ліс. Тримаємо живність. Юра ходить до школи, здружився з тутешніми дітьми. Після програми «Міняю жінку» нам багато дзвонили і писали листів, більше того, підтримали матеріально. Одна жінка з Італії вислала аж 1600 доларів, щоб ми купили сину дитячу машину. Тож ми йому і машину, і диван купили. Багато людей надіслали дитячий одяг, та найважливіше, що відчули моральну підтримку.

Наталка теж багато чого взяла для себе з цієї передачі. Головне, на її думку, треба залишатися людиною і йти до всіх з добром.

Ольга ЖАРЧИНСЬКА,

Львівська область

Фото автора

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>