До шлюбу – на інвалідному візку

kolag_18

Зізнаюся, на перших порах дивитися на Олексія в інвалідному візку було надто важко. Тому при зустрічах не знаходила слів, аби підбадьорити хлопця – ну, ніяк не могла змиритися з думкою, що цей богатир вже не ходитиме. Він це добре розумів і, усміхаючись, з оптимізмом казав: «Та не жалій ти мене. Прорвемося. Ще на весіллі у мене погуляєш…» І ось коли отримала від нього листівку-запрошення, моїй радості не було меж: Олексій одружується!

А тепер у нього вже підростає син...

***

Складається враження, що доля для таких випробувань вибирає людей сильних не лише духом, а й тілом. Сказати, що Олексій красень – не те слово. Статура, ріст, мужнє обличчя – усе ніби виліплене майстром-монументалістом. Недарма відслужив у повітряно-десантних військах. Олексій був з розряду тих, хто міг зачарувати будь-яку жінку, а до всього того Господь ще й наділив його гострим розумом. І хоча він не був великим інтелектуалом, однак дуже добре розумівся у багатьох речах, захоплювався військовою історією.

***

Та найбільше його уподобання – автомобілі. Складалося враження, що міг детально розповісти про кожну модель. Тож і заняття вибрав відповідно до свого уподобання – мав власну майстерню з ремонту легкових автомобілів. Його чималий досвід і відповідальність додавали все більше клієнтів, тому заробіток в Олексія завжди був стабільним. І хоча хлопець не любитель гарного відпочинку, проте дозволяв собі декілька днів у рік побувати у тих історичних місцях, які його чимось цікавили.

А от з одруженням у нього ніяк не складалося, дарма, що дівчата за ним упадали. Олексій хоч і був мастак до жартів та залицянь, але жодна «не запала» в серце. Напевно, однолюб, бо після роману з однокласницею Вітою більше ні з ким серйозно не зустрічався, а все віджартовувався, мовляв, найважче вибрати бритву, косу і жінку.

***

Він навіть не міг припустити, що дівчина, яку кохав до безтями і, здавалося, яка теж відповідала взаємністю, зможе його зрадити. Якби ж то з любові, а то «клюнула» на великі гроші – Олексій був у цьому переконаний. Дівчина невдовзі після того, як Олексія забрали в армію, познайомилася з дуже успішним бізнесменом, набагато старшим за неї й одруженим. Вона не намагалася його ні закохати у себе, ні розлучити з дружиною. Михайло використовував будь-яку нагоду, аби позалицятися до Віти. І згодом увагою та розкішними подарунками таки прихилив її до себе. Це вже він, певно, втратив розум, а тому подав на розлучення. Згодом пара переїхала до столиці – бізнес Михайла сягнув великого розмаху.

Олексій важко переживав розрив – і з того часу втратив інтерес до дівчат. Минули роки, і хоч любов згасла, та гіркота зосталася, бо якось у розмові з Олексієм, коли зайшла мова про його самотність (тоді йому минуло тридцять), почула:

– Любов знайти – багато часу треба, а втратити можна за одну мить…

***

Коли почула від знайомих, що Олексієва мама поїхала у Корсунь-Шевченківський, бо там щось трапилося із сином, навіть не могла подумати, що така біда спіткала хлопця! Докладніше про все дізналася через декілька днів. Виявляється, Олексій вирішив побувати декілька днів у цьому історичному місті, тим паче, там жив його товариш по строковій службі. Вже першого дня, після відвідин замку Станіслава Понятовського, друзі вирішили скупатися – спека забрала сили навіть у таких бувалих парубків. І хоч Ростик просив товариша не пірнати, мовляв, Рось непередбачувана річка – можна потрапити на мілководдя, та Олексій не послухався. З води його Ростик витягував уже майже непритомного. В лікарні поставили невтішний діагноз: ходити не зможе, майбутнє – у візку.

Зрозуміло, це шокувало усіх, а стан мами – не передати. Хоча, звісно, вона дякувала Богу, що син залишився живим.

***

Вже через місяць Олексія привезли додому. Усі думали, що це геть підкосить його, але, як не дивно, все вийшло навпаки: Олексій усіх підбадьорював, хто намагався йому співчувати, і любив наспівувати: «Розкажіть мені, мамо, про долю, чи людині підвладна вона? Наша доля, мій сину, як море – той пливе лиш, хто має човна…».

– А у мене – розкішна «карета», – казав матері.

Та її це не втішало. Ніяк не давала спокою думка: поки жива, він буде доглянутий, а як залишиться сам, кому буде потрібний. Хоч вона й помітила, що вечорами син довго розмовляв у себе в кімнаті по телефону, проте вирішила, що це друзі не дають йому сумувати.

Та ось одного дня, десь місяців за два після того, як він повернувся з Корсуня, Олексій весело заявив:

– Мамо, печи свої пиріжки, вари холодець – у вихідні приїдуть гості.

Проте Лідія Василівна так і не допиталася, хто то має бути. Та їй було приємно, що син з таким піднесенням когось чекає. Коли у суботу вона відчинила двері і побачила, що біля Олексія, який зустрічав гостя, стояла гарна дівчина, – завмерла, втративши дар мови.

– Мам, що сталося? – здивувався син. – Чому до хати не запрошуєш?

– Заходьте, заходьте… – тільки й вимовила.

– Це Наталка, моя наречена, – ласкаво представив дівчину мамі.

– Ой, Боженько… – сплеснула руками і розплакалася.

***

Такої щасливої матері, як на цьому весіллі, мені ще не доводилося бачити ніколи. Вони частіше «оплакують» синівський шлюб, не знаючи, яка доля чекає дитину.

– Вже згодом я впізнала у Наталці медсестричку, яка працювала у тому відділенні в корсунській лікарні, де Олексій лікувався, – розповіла мені Лідія Василівна, коли гості витанцьовували на подвір’ї ресторану. – І подумати не могла, що така хороша дівчина не просто зверне увагу на каліку, а й закохається у нього. І її мама відмовляла від цього шлюбу, і я, коли залишилися з нею один на один, теж казала, аби добре подумала, чи витримає вона такий тягар. Наталка навіть слухати нічого не хотіла. Та мене найбільше дивує сам Олексій. Здоровим не міг собі пару дібрати, а у візку так швидко знайшов. Знаєш, що він сказав їй, коли ближче познайомилися? Мовляв, нічого не має, живе лише на зарплату. Але, виявляється, дівчину не злякала ні його інвалідність, ні те, що й статків немає. Це вже тут вона побачила, що в Олексія є копійка за душею. От він і вирішив: якщо покохала його бідового, то така любов буде міцною…

***

Олексій не опустив руки: далі працює, живе повноцінним життям і вірить, що таки стане на ноги.

Олеся ХАРЧУК

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>